Жабка Кумка і тиша ставка
На великому зеленому листочку латаття, посеред теплого мулкого ставка, жила маленька жабка на ім’я Кумка — і Кумка страх як любила бути зайнятою.
Цілісінький день Кумка стрибала. Вона плигала з листочка на листочок — плюсь, плюсь. Ловила дзиґотливих мушок швидким рожевим язичком — хап. Надувала горлечко й співала свою жаб’ячу пісеньку — ква, ква, ква — так гучно, як жодна жабка в усьому ставку. Кумка ніколи-ніколи не сиділа спокійно.
Але коли настав вечір і небо зробилося ніжно-рожевим, у ставку щось почало мінятися. Одне за одним денні гомони стишувалися.
Дзиґотливі мушки тихенько посідали на очеретинки. Плюскітливі рибки принишкли й уповільнилися. І всі жабки довкола ставка заспівали тихіше — ква… ква… повільніше тепер, і ніжніше — низьку сонну вечірню пісеньку.
Але Кумка не хотіла вгамовуватися. «Я зовсім не втомилася, — казала вона, кружляючи по своєму листочку. — Ще ж стільки плюскоту попереду! Ще стільки пісеньок співати!»
Її дідусь, велика стара жаба з добрими, важкими від сну очима, підплив ближче на широкому зеленому листі. «Прислухайся, маленька Кумко, — прогудів він лагідно. — Ставок співає свою пісеньку на добраніч. Чуєш?»
Кумка спинилася — лише на хвильку — і прислухалася. І вона почула. Увесь ставок наспівував низеньку повільну колискову — ніжне «ква» жабок, тихеньке шелестіння очерету, спокійний плюскіт води об берег. Це був найлагідніший звук, який вона будь-коли чула.
«А тепер, — сказав дідусь, — нехай твої непосидючі лапки завмруть. Нехай твій гучний голосок стане тихеньким. І заспівай пісеньку на добраніч разом із нами».
І Кумка вмостилася на своєму теплому листочку. Вона дала стрибучим лапкам заспокоїтися. Дала своїй пісеньці стати тихою й низькою — ква… ква… повільніше, тихіше й сонніше — аж поки вона стала лише шепотом.
І, заколисана лагідною пісенькою всього тихого ставка, маленька жабка заплющила очка й тихенько поплила в сон під першими ясними зірочками.