Сонько-Їжачок і зоряна ковдра
На тихому узліссі, під старим розлогим дубом, жив маленький їжачок на ім'я Сонько.
Цілий день у Сонька було багато роботи. Зранку він збирав з трави найкрасивіші листочки й ніс їх до своєї нірки. Потім котив додому стиглі яблука — одне за одним, через увесь ліс. А ще треба було привітатися з кожним сусідом: із білочкою на гілці, з равликом на камені, із синичкою, що співала біля струмка.
Але коли сонце ховалося за дерева й ліс починав засинати, у Сонька з'являвся клопіт. Усі навколо вкладалися спати — а він ніяк не міг заспокоїтися. Денні турботи ще крутилися в його голові, мов сухе листя на вітрі.
Одного вечора з-за верхівок дерев визирнув Місяць — великий, круглий і лагідний.
"Поглянь, малий," — тихо промовив він, — "як засинає ліс. Я тобі покажу."
Сонько сів на м'який мох і подивився вгору. Місяць повільно зітхнув, і небо неквапом укрилося зоряною ковдрою — теплою, м'якою, всіяною тихими вогниками.
"А тепер ти," — прошепотів Місяць. — "Вдихни поволі."
Сонько вдихнув — повільно, глибоко, наче вдихав запах нічних квітів. Потім видихнув — ще повільніше. І відчув, як голочки на спинці стають м'якшими.
"Ще раз," — лагідно сказав Місяць.
Сонько вдихнув і видихнув знову. З кожним подихом денні турботи відлітали все далі, а очка ставали все важчими.
Засинали високі дерева. Засинав тихий вітер. Засинала прохолодна роса на траві. Десь у нірці поряд уже посопувала білочка.
"На добраніч, Сонько," — прошепотів Місяць і натягнув на ліс тонку срібну хмаринку, наче ковдру.
І маленький їжачок згорнувся в теплий клубочок під зоряною ковдрою — і солодко-солодко заснув.