Ведмедик Тимко і кінець великого дня
Глибоко в шепітливому сосновому лісі, під горбочком, м'яким від моху, була тепла маленька барлога. І в тій барлозі жив Тимко — найменше ведмежатко з усього лісу.
Ой же й день був у Тимка! Він ішов слідом за гудливими бджілками до дупластого дерева й обережно вмочив одну лапку в солодкий золотий мед. Він хлюпався в холодному дзвінкому струмочку, аж шерсть стала мокрими стирчачими голочками. Він котився з мохового горбочка — раз, удруге, утретє — і знову дерся нагору, щоб скотитися ще. Він ганявся за власною тінню сонячною галявиною, доки обидва не потомилися.
А тепер сонечко низько-низько сідало за дерева, помаранчеве, і ліс ставав прохолодним та синім. Але Тимкові не хотілося спинятися. «Ще ж стільки дня лишилося», — бурчав він, перекидаючись колесом. «Я ще не награвся».
Ведмедиця-мама дивилася з порога барлоги, тепла й спокійна. «Іди-но сюди, малий», — тихенько мовила вона.
Тимко з пирханням гепнувся біля неї. Мама обійняла його великою лагідною лапою й показала на ліс.
«Поглянь, — прошепотіла вона. — Бджілки полетіли додому. Струмочок затих. Пташки сховали голівки під крильця. Усі зробили свій день — і тепер час відпочивати».
Тимко подивився. І справді. Галявина, де він грався, стояла тиха. Горбочок, з якого він котився, потемнів і м'якшав. Увесь клопіткий день скрутився калачиком — тихий і завершений.
«День не зникає, коли ти спиш, — примовляла мама. — Він чекає, увесь готовий і безпечний, а вранці приходить зовсім новий».
Тимко позіхнув так широченно, що аж писнув наприкінці. Його невгамовні лапки завмерли. Важкі очка полагіднішали.
Мама пригорнула його до теплої барлоги, де мох був глибокий, а темрява — добра. «Добраніч, мій Тимку, — сказала вона. — День завершився, і ти прожив його весь до краплинки».
І найменше ведмежатко з усього лісу, згорнувшись клубочком біля теплої мами, відпустило великий день — і міцно-міцно заснуло.