Зайчинка Уля і обіцянка завтрашнього ранку
На лузі, повному конюшини й ромашок, де трава росла висока й зелена, була затишна маленька нірка. І в тій нірці жила Уля — маленька сіренька зайчинка, у якої одне вушко завжди звисало набік.
Уля любила той луг понад усе. Цілісінький день вона хрумкала солодку конюшину й тупотіла задніми лапками по теплому пилку. Вона стрибала за метеликами, ховалася у високій траві й вискакувала знову, щоб насмішити інших зайченят.
Але коли небо стало рожевим, а тоді бузковим, і перша зіронька розплющилася, Мама-Зайчиха тихенько покликала в нірку: «Улю, серденько. Час додому».
Уля зморщила носика. «Ще ні, — сказала вона. — Якщо я засну, день скінчиться. А я не хочу, щоб він кінчався. Хочу залишитися тут, на лузі, назавжди».
Мама-Зайчиха підійшла й сіла поруч у прохолодній траві. «День не кінчається, маленька, — мовила вона. — Він просто лягає спочити. А знаєш таємничку?»
«Яку таємничку?» — прошепотіла Уля.
«Завтра вже прямує сюди, — сказала Мама-Зайчиха. — Воно йде зі свіжою конюшиною, і новими метеликами, і цілим лугом, повним ранку. Це обіцянка. А обіцянки завжди справджуються».
Уля глянула на луг — тепер тьмяний і сріблястий під місяцем, що сходив. Він не здавався зниклим. Він наче дихав — повільно й м'яко — і чекав на світло.
«І все це буде тут? — спитала Уля. — Уранці?»
«Кожна ромашка, — сказала Мама-Зайчиха. — Кожна травинка. А ти відпочинеш і будеш готова скакати по ньому знову».
Уля довго й сонно потягнулася. Її звисле вушко опустилося ще нижче. Вона дозволила мамі лагідно підштовхнути себе в теплу нірку, де братики й сестрички вже спали м'якенькою купкою, тихо посопуючи.
«Добраніч, лузе, — прошепотіла Уля. — До завтра».
І, згорнувшись у теплій темряві й тримаючи в лапках обіцянку ранку, маленька зайчинка заплющила очка й пострибала до своїх сновидінь.