Цуценя Дружок, яке навчилося відпочивати
У затишному будиночку в кінці тихого провулка жило маленьке цуценя на ім'я Дружок — золотисте й пухнасте, з хвостиком, який ніколи-ніколи не переставав виляти.
Дружок любив свою родину понад усе на світі. Цілий день він ходив за всіма з кімнати в кімнату. Він сто разів приносив свій м'ячик. Він охороняв садок від пташок. Він стежив за дверима, стежив за вікном і нашорошував вушка на кожен-найменший звук — бо в Дружка була дуже важлива робота: пильнувати всіх, кого він любить.
Але коли настала ніч і час було спати, Дружок спати не хотів. «А раптом я комусь знадоблюся? — хвилювався він, посмикуючи вушками. — А раптом я почую якийсь звук? Гарний пес не спить. Гарний пес вартує!» І він міряв кроками поріг, кружляв туди-сюди, надто заклопотаний, щоб відпочити.
Тоді до нього підійшов його хлопчик, сів поруч на м'якеньку собачу лежанку й лагідно почухав його за вушком — саме так, як Дружок любив. «Усе гаразд, Дружку, — тихенько сказав хлопчик. — Сьогодні тобі не треба нас пильнувати. Ми всі в безпеці. Двері замкнені, у хаті тепло, і ми всі тут, разом. Тепер твоя черга відпочивати.»
Дружок глянув на свого хлопчика. І побачив, що це правда. Уся родина вдома. У хаті тепло, безпечно й тихо. Не було від чого стерегти, не було чого хвилюватися — не було чого й робити, тільки згорнутися поруч і відпочивати.
Він глибоко й щасливо зітхнув, крутнувся один раз і плюхнувся на свою м'яку теплу лежанку, просто біля ніжок свого хлопчика. Хвостик перестав виляти. Нашорошені вушка обм'якли. І вперше за цілий день Дружок відчув, як його непосидюче тільце стає спокійним, важким і сонним.
«На добраніч, Дружку, — прошепотів хлопчик. — Гарний пес. Тепер відпочивай.»
І маленьке цуценя, у безпеці й теплі біля родини, яку так любило, сховало носик під лапку, заплющило очка й щасливо попливло у сон.