Пінгвіненя Пік і тепла купка
На самому краю світу, де сніг лежав білий-білий, широкий-широкий, а небо світилося рожевим і золотим, жило маленьке пінгвіненя на ім'я Пік.
Того вечора вітер був холодний — дуже-дуже холодний. Він свистів понад кригою, куйовдив м'якенький сірий пушок на Пікові, і пінгвіненя аж затремтіло. «Бр-р-р, — сказало воно. — Як же мені зігрітися, щоб заснути отут, на кризі?»
«Ходи-но сюди, маленьке, — покликала матуся. — Ходи подивися, як пінгвіни гріються.»
І довкола Піка діялося щось чудесне. Одне за одним усі пінгвіни зі зграйки перевальцем сходилися все ближче й ближче — аж поки не збилися у велику теплу купку: круглий гурт м'якеньких пухнастих тілець, які тихенько тулилися бочок до бочка.
Пік пробрався до середини — і ох! Вітер уже не міг його дістати. Довкола були рідні й друзі, теплі, близькі й м'якенькі. Матуся пригорнула його до свого затишного черевця, під тепле пір'ячко, і там було зручно, наче під ковдрою.
«Коли надворі холодно, — тихенько сказала матуся, — ми гріємо одне одного. Жодне пінгвіня ніколи не мерзне само. Ми ділимося теплом, усі разом, цілу нічку.»
Пік роззирнувся по купці. Великі пінгвіни стояли скраю й затуляли від вітру. Малята куняли всередині, в теплі й безпеці. І помаленьку, лагідно всі переступали й мінялися місцями, щоб кожному дісталася черга посидіти в затишній серединці, і щоб ніхто не лишився мерзнути надворі.
Незабаром Пікові стало так тепло, так затишно, і його оточували геть усі, кого він любив, що очка почали самі заплющуватися. Вітер ще свистів десь далеко, поза купкою, — та отут, у самому серці теплої лагідної родини, Пік був затишний-затишний.
«На добраніч, маленький Піку», — прошепотіла матуся й пригорнула його ще ближче під м'яке тепле пір'ячко.
І маленьке пінгвіненя, тепле й безпечне у серці зграйки, заплющило очка й тихенько попливло у сон, — а вся зграйка вартувала й грілася разом, під широким зоряним південним небом.