Котик Мурчик і затишний клубочок
У теплій хатинці з великими сонячними вікнами жив маленький котик на ім'я Мурчик — м'якенький, сіренький, з білими лапками, наче в чотирьох маленьких шкарпетках.
Цілісінький день Мурчик грався. Він ганяв підстрибливий клубок вовни по підлозі. Він стрибав на сонячні промінчики, чіпляв лапкою листочки, що падали, і видирався аж на самий вершечок великого м'якого крісла — просто щоб побачити, що ж там видно. Він був найпустотливішим, найстрибучішим котиком у цілій хаті.
Але коли настав вечір, і вікна потемніли, і хатинка стала тихою та лагідною, всередині у Мурчика почало діятися щось тепле, повільне й сонне.
Він подріботів до свого улюбленого місця — подушечки на підвіконні, де м'яко й сріблясто лежав місячний промінь. Він покрутився раз… удруге… утретє, як роблять усі котики. А тоді згорнувся в малесенький, рівненький клубочок — носик під хвостик, лапки акуратно підібгані, тепло звідусіль.
І глибоко в грудях зазвучало щось лагідне. Мур-р… мур-р… мур-р… тихо, низенько й рівно, наче крихітний моторчик, наче маленька пісенька. Це був найзатишніший звук у світі, і це була Мурчикова власна колискова.
Мур-р… мур-р… мур-р… З кожним подихом котик ставав теплішим, важчим і соннішим. Мурчання гойдало його, м'яко й повільно, як море гойдає човник. Очка обважніли. Лапки завмерли.
Надворі місяць виплив високо над тихою хатою. А всередині, згорнувшись у своєму місячному промінчику, теплий, круглий і вдоволений, Мурчик тихенько мурликав сам до себе — усе повільніше, і тихіше, і сонніше, — аж поки мурчання не стишилося до ледь чутного шепоту.
І маленький котик, затишно згорнутий у місячному сяйві, заплющив очка й тихенько поплив у сон.