Дельфінчик Хвилька, що навчилася лежати на воді й спочивати
У теплому синьому морі, де лагідно котилися хвилі, а сонячні промінчики танцювали в глибині води, жила маленька дельфінка на ім’я Хвилька — і Хвилька була найграйливішою дельфінкою в цілій зграйці.
Цілісінький день Хвилька гралася. Вона вистрибувала з хвиль і плюхалася назад, знову й знову. Наввипередки ганялася з блискучими рибками, крутилася в іскристій воді й каталася на великих котких хвилях аж до самого берега. «Швидше! Вище! Ще раз!» — щебетала вона, петляючи й пірнаючи крізь ясний синій день.
Але коли сонце сіло низько й розмалювало море золотим і рожевим, а вода стала спокійною і прохолодною, мама Хвильки підпливла ближче. «Ходи-но, маленька, — сказала вона лагідно. — Море вже засинає. Час спочивати».
«А як же дельфіни сплять? — спитала Хвилька, усе ще вовтузячись від решток денної гри. — Ми ж не можемо лягти в ліжечко. Ми ж посеред моря!»
«Нам не потрібне ліжечко, — усміхнулася мама. — Ціле море — це наше ліжечко. Дивись. Ти просто лежиш на воді… і хвильки тебе колишуть».
І Хвилька перестала вистрибувати й петляти й дала собі завмерти. Вона піднялася на самісіньку поверхню спокійного тихого моря, де світив круглий місяць, ніжний і сріблястий, над лагідною водою. І там вона спочивала, ледь під поверхнею, час від часу підіймаючись повільно вдихнути, а сонні хвильки колихали її так-так ніжно.
Довкола неї спочивала й уся решта зграйки, спокійно й близенько — коло тихих дельфінів, що дрейфували разом під зорями. У безпеці посеред усіх, Хвилька відчувала, як море ніжно піднімає її вгору й ніжно опускає донизу. Вгору… і вниз. Вгору… і вниз. Повільно, мов колискова.
І маленька дельфінка, заколисана всім теплим морем і пригорнута сонною зграйкою, заплющила очка й тихенько й щасливо поплила в сон.