Мишеня Крихітка і найзатишніше гніздечко
У маленькій нірці під старим кам’яним муром, край широкого-широкого поля, жило крихітне мишеня на ім’я Крихітка. І Крихітка був дуже-дуже маленький.
Коли на поле спускалася ніч, Крихітка визирнув зі своєї нірки й глянув на великий-превеликий світ надворі. Небо було величезне. Поле тяглося без кінця. Вітер гойдав високу траву туди-сюди, а десь далеко-далеко ухкала сова.
«Світ такий великий, — сказав Крихітка, і його крихітні вусики затремтіли ледь-ледь. — А я такий маленький».
Але потім Крихітка відступив від великої-превеликої ночі, углиб свого маленького дому — і сталося щось чудесне. Бо там, глибоко в затишній темряві, Крихітка звив найзатишніше, найм’якіше гніздечко в цілому світі.
Він збирав його сам, крихточка за крихточкою: шматочок м’якенької вовни, пушинку пуху, трохи сухої запашної травички, кульбабину хмаринку. Він умостився в самісіньку серединку й підтягнув м’які краї довкола себе — і — ох! — як же там було тепло. Як затишно. Гніздечко пасувало йому точнісінько, з усіх боків, тісненько, безпечно й затишно.
«Світ великий, — сказав Крихітка, зариваючись глибше, — а моє гніздечко маленьке — і маленьке саме те, що треба мишеняткові. Ціла величезна ніч десь там надворі… а тут просто тепло, м’яко, безпечно, і все це моє».
Бути маленьким, подумав Крихітка сонно, зовсім не страшно. Бути маленьким означає, що ти вміщаєшся в найзатишніше, найзаховане, найчудесніше ліжечко на світі — таке затишне, що ніщо велике ніколи туди не пролізе.
Надворі шепотіло велике поле, а далека сова ухкала. Але глибоко у своєму крихітному гніздечку, теплий аж до кінчика хвостика, маленький Крихітка скрутився м’якеньким сірим клубочком, тихенько й щасливо зітхнув і поплив у сон.