Черепашка Тиша, що носив свій дім на спинці
На березі тихенького зеленого ставка, де на воді гойдалося латаття, а очерет ледь-ледь хитався, жив маленький черепашка на ім’я Тиша.
Усі довкола були такі прудкі. Бабки шугали в повітрі. Жабки стрибали. Маленькі рибки срібними іскорками мигтіли у воді. А Тиша… Тиша був повільний. Крок. Крок. Крок. Він дивився, як усі поспішають повз нього, і часом тихенько зітхав. «От би мені бути швидким, — казав він. — Я завжди останній усюди».
Але коли сонечко сідало й ставок ставав спершу золотим, тоді рожевим, а потім глибоким сутінково-синім, ставалося щось таке, що вмів лише Тиша.
Одне за одним прудкі створіння мусили квапитися й шукати собі безпечний куточок на ніч. Бабка шукала прихисток серед очерету. Жабка — сховок під берегом. Маленька рибка ховалася в тихому місці поміж корінням. Усі поспішали й метушилися — бо ніхто з них не носив свій дім із собою.
А Тиша? Тиша просто спинявся там, де стояв, у м’якому теплому намулі край води. Він підбирав під себе маленькі лапки, ховав донизу маленьку голівку — і там, затишно всередині своєї гладенької мушлі, була найзатишніша, найбезпечніша спаленька в цілому світі. І він носив її всюди-всюди.
«Ох, — промовив Тиша, теплий і сонний у своїй мушлі. — Мені нікуди не треба поспішати. Я вже вдома. Я завжди вдома».
Бути повільним, зрозумів він, означає ніколи нікуди не квапитися. Бути повільним означає бачити, як усе небо переливається із золотого в зоряну темряву. Бути повільним означає, що коли настає час спочивати, ти вже саме там, де тобі треба бути.
Ставок затих і завмер довкола нього. Очерет перестав хитатися. Остання хвилька розгладилася, і вода лягла, мов дзеркало, під місяцем, що сходив.
І маленький Тиша, у теплі й затишку того дому, що ніс на спинці, зовсім-зовсім не поспішав — не поспішав нічого, тільки заплющити очка, повільно й вдоволено, і тихенько поплисти в сон.