Принцеса Лілі і сонна вежа
На самій верхівці високої затишної вежі, з круглим віконцем, що дивилося на все сонне королівство, жила маленька принцеса на ім'я Лілі.
Лілі любила свої дні. Зранку вона сипала зернятка голубам на підвіконні й знала кожне їхнє лагідне ім'я. Удень малювала хмаринки, що пропливали повз, і махала вниз, до села, де пекарі, садівники й діти завжди махали їй у відповідь. Увечері поливала маленькі горщики з квітами на підвіконні — крапля за краплею.
Але деякими вечорами, навіть коли свічки вже горіли, а ліжко було тепле, думки Лілі все крутилися й крутилися — про незакінчені хмаринки, про голубів, про те, що принесе завтра.
Стара вежа, що стояла тихо вже сотні років і добре знала, як відпочивати, відчула, як принцеса соваэться нагорі.
"Маленька," — прошепотіла вежа голосом, мов теплий протяг крізь старий камінь, — "дихай зі мною, і я допоможу тобі заспокоїтися."
Вежа повільно вдихнула — і фіранки м'яко піднялися біля вікна. Лілі вдихнула теж.
Вежа повільно видихнула — і вогники свічок низько вклонилися. Лілі видихнула також.
"Ще раз," — проспівала вежа.
Вдих… і фіранки колихнулися. Видих… і свічки пригасли. З кожним повільним подихом думки Лілі кружляли все повільніше й повільніше.
Унизу голуби сховали голівки під крила. Вогники в селі гасли, одне затишне віконце за одним. Зорі висипали над дахами, мов м'яка блискуча ковдра, натягнута до самого підборіддя королівства.
"На добраніч, Лілі," — проспівала сонна стара вежа.
І маленька принцеса, тепла на верхівці своєї тихої вежі, заплющила очі й лагідно поринула в сон.