Китеня Хвилька і пісня моря
Далеко-далеко у широкому глибокому морі, там, де синя вода стає темною, мов оксамит, плавало маленьке китеня на ім'я Хвилька.
Навколо неї море стелилося все далі й далі, аж за край, куди й не сягало око. Інші кити з її зграї відпливли на спочинок, і на якусь мить, гойдаючись самотою серед тієї безмежності, Хвилька відчула себе зовсім крихітною.
«Тут так просторо, — прошепотіла вона у воду. — І так темно. І я зовсім сама».
Аж раптом звідкись із глибини, здалеку, морем покотився звук. Довгий, низький, лагідний спів — а тоді ще один — м'який, як колискова, теплий, наче обійми. Це була пісня її мами, що долала милі й милі крізь воду, аби дістатися до неї.
Хвилька завмерла й прислухалася. І почула, що вона зовсім не сама. Вона чула, як мамина пісня огортає її. Чула, як наспівує ціле море — як повільно повертаються припливи, як хитаються течії, як десь удалині озивається піснею інша зграя.
Море не було порожнім. Воно було повне співу, і весь той спів був ніжний, і весь він був близько.
Хвилька й собі проспівала маленьку нотку — м'яку пісеньку-бульбашечку, — і крізь милі відгукнувся мамин голос, низький і сповнений любові: «Я тут. Я тут. Спочивай тепер».
У великій теплій пісні моря Хвилька більше не почувалася крихітною. Вона відчувала, що її колише щось безмежне й добре, гойдають повільні глибокі хвилі.
Вона розслабила плавці. Дозволила собі плинути й погойдуватися разом із хвилею, а море навкруги наспівувало свою тиху колискову.
«Добраніч, море, — проспівала вона. — Добраніч, мамо».
І маленьке китеня, яке заколисало й переспівало ціле широке море, заплющило очі й тихенько поплинуло у свої сни.