Ніч, коли дощик заспівав усім колискову
На лужок спускалася ніч, а в теплій, затишній нірці під корінням старого дерева маленька зайчинка Квітка вклалася в ліжечко. Та заснути вона ніяк не могла. Надворі почав накрапати дощик — кап-кап, кап-кап — по листі й по землі, і їй це анітрохи не подобалося.
«Не люблю дощик», — сказала вона, натягуючи ковдрочку аж до носика. «Він гучний. Він темний. Тарабанить і тарабанить, і ніяк не вгамується».
Бабуся, що затишно скрутилася клубочком поряд, хвильку прислухалася до цього звуку. «Ох», — м'яко мовила вона. «А ти знаєш, що робить дощик, моя маленька? Дощик співає. Він співає всім колискову на сон».
«Співає?» — перепитала зайчинка.
«Прислухайся», — сказала бабуся. «По-справжньому прислухайся».
Тож маленька Квітка завмерла й прислухалася. І потихеньку оте кап-кап уже не здавалося ні гучним, ні страшним. Воно звучало м'яко. Воно звучало ніжно. Воно звучало як найдобріша, найтихіша пісенька на світі.
Кап-кап по листю — це дощик співав деревам, і дерева засинали. Кап-кап по ставку — це дощик співав рибкам, і рибки поволі опускалися на дно відпочивати. Кап-кап по даху нірки — м'яко, тепло й близенько — це дощик співав їй.
«Він співає всім-всім», — прошепотіла зайчинка. «Цілий світ укладають спати».
«Кожен листочок і кожне поле», — сказала бабуся. «Кожну пташку в кожному гніздечку й кожного зайчика в кожній нірці. Дощик співає — і цілий широкий світ засинає разом».
Зайчинка зарилася глибше в теплу, суху ковдрочку, у безпеці й затишку, поки надворі скрапувала ніжна пісенька. Кап… кап… тепер повільніше й тихіше, мов колискова, що потихеньку стихає.
І, заколисана піснею дощику, який співав цілому світові на сон, маленька Квітка заплющила очка й заснула.